Місто Дивина (Частина 1)

06.12.2018 12:09

Розділ 1. Початок

Сірі вулички. Мряка. Час від часу крапає дощ. Майже нікого не має на вулиці. Всі лягли спати.

Вона не спить. Вона ніколи не спить вночі. Вона гуляє, блукаючи темними провулками...

А хто це біля неї? Хто це біжить ззаду? Хм.. Можливо, це грабіжник.. Так, скоріш за все! Він в масці.. Треба врятувати бідну дівчину..

- — Роберте, приземляємося швидче! На вулиці грабіжник!

- - Отой в масці?

- - Так!

- - Ні, Маркес, це не грабіжник..

- — А хто??

- - Це клон.

- - Тобто?

- - Ну що ти незнаєш, хто такі клони… Люди, які все повторяють за іншими, не мають власних смаків та інтересів, а все клонують у своїх кумирів..

- - Роберте, я знаю, хто такі клони!!! Де ми взагалі зараз??

- - У місті Дивина.

- - А чому воно так називається?

- - Бо справжніх людей тут мало. Всі, хто у масці клони інших.

- - А навіщо їм бути клоном? Краще ж бути оригінальним, не таким, як усі!

- - А вони так не вважають..

- - Роберте, чого ми досі не приземлилися??

- - Як це чого?? Це не грабіжник… Він не завдасть їй шкоди!

- - Взагалі то так..але все рівно, я хочу поговорити з цим клоном у масці.. Я хочу поглянути на нього. Давай, спускайся!

- - Ну добре, добре..

Роберт помаленьку почав приземлятися і ось вони уже виходять із свого маленького літачка FlyingBirdна землю міста Дивина.

Маркес підійшов до справжньої дівчини, щоб розпочати діалог, яка зовсім не здивувалась, що біля неї приземлився літак:

- - Доброї ночі, пані!

- - І вам теж, Маркусе..

- - А звідки ви знаєте моє ім’я? Ми що знайомі??

- - Так, ви мені одного разу снились..

- - Он як.. – посміхнувся Маркус.

- - Так що ви хотіли?

- - Для початку, я б хотів би запитати як вас звати?

- - Елізабет Мартош Пенсітар Фешкін. Можете називати мене просто Елізабет!

- - Хех..ясно.. І що ж привело сюди молоду дівчину у таке жахливе місце у темну ніч?

- - Шукаю місце, щоб намалювати картину..

- - О 3 ночі??

- - Так..завжди натхнення приходить саме уночі..

- - А це хто? – кивнув на людину в масці ззаду неї.

- - А..це…Це мій клон.. Він завжди бігає за мною, збирає про мене інформацію і все повторяє за мною..

- - А ви не проти??

- - А що я можу зробити.. вона як п’явка до мене причепилась і не хоче піти від мене..

- - А ви її знаєте?

- - Так.. Це Марієна.. Колись давно, я з нею вчилася у школі… Ми навіть були з нею подругами.. Але вона дуже заздрила мені, бо у мене закохувалися хлопці та і мене більше всі любили… Вона не хотіла залишатися моєю подругою, тому почала повторювати за мною..

- - Для чого?? – перервав її Маркес.

- - Вона думала, що якщо вона буде такою як я, то і люди будуть до неї тягнутися.. Але в результаті вона просто стала моїм клоном і її ще більше не любили..

- - Але чого вона зараз стоїть ззаду вас, ще й до того у масці?

- - Це не її вина.. 6 років назад на місто напав граф Клонеско. У нього був темний дар. Він створював копії людей, клонував їх.

- - Але чого вона зараз стоїть ззаду вас, ще й до того у масці?

- - Годі мене перебивати, пане Маркесе! Я сама все розповім! Годі бути таким допитливим, ви не 5-річний хлопчик!

- - Я виправлюся, обіцяю – лукаво посміхнувся він.

- - Йому здалося нудним просто копіювати людей. Того він зібрав усіх людей міста, які хотіли бути схожим на когось.. Він роздав їм маски, щоб ніхто не знав хто це і наділив їх здатністю переслідувати інших. Бачте, на масці пише 80%?

- - Так, але що це означає?

- - Це рівень клонування. Ця людину в масці, тобто Марієна, схожа на мене вже на 80%

- - А що буде коли стане 100%?

- - Вона зніме маску і…

- - І що??? – майже крикнув Роберт.

- - О, Роберте, бачу і ви теж дуже допитливі! Може побудете джентльменами і вислухаєте пані, не перебиваючи її розмову??

- - Так, звісно, це не чемно з мого боку, вибачте..

- - Коли буде 100% вона зніме маску і буде моїм двійником.

- - Навіть ззовні?? – здивувався Роберт.

- - Так, навіть ззовні.

- - Але як..як тоді вас..

- - Розрізнити? Ніяк.

- - Це жахливо.. Треба якось цьому завадити!!!

- - Це неможливо.

- - Чому?

- - Граф Клонеско попіклувався про це. Маску зняти неможливо, поки її не зніме та сама людина, яка стає клоном.

- - Але як змусити ту людину зняти маску?

- - Вмовити її. Я хотіла завести її до психолога,щоб він поговорив з нею.

- - І що?

- - У цьому місті дуже мало людей. Того його і називають Дивина. Тут живуть одні клони і справжні люди. Всього навсього 12 людей.

- - Але це ж місто досить велике!

- - Ну і що? Всі повтікали.. Навіщо комусь жити у сірому сіті, де панують клони…

- - То поїхали у сусіднє місто…

- - Неможливо.. Всі виїзди перекриті охороною графа Клонеско..

- - А небо? Можна полетіти на моєму літачку FlyingBird.

- - А хіба воно не перекрите?

- - Але ми ж сюди якось прилетіли!!

- - А навіщо ви сюди прилетіли??

- - А чому ви питаєте?

- - А чого ви відхиляєтеся від запитання??

- - Так..тихо-тихо – заспокоїв їх Роберт – зараз не час, щоб сваритись, треба думати, як клонів в людей перетворити!!

- - Так, ти правий – погодився Маркес.

- - Вибач мене – знітилась Елізабет.

- - Та ні, це ти мене вибач..це я не відповів на запитання..

- - Але це я почала питати.. Вибач мене..

- — І ти мене.

Вони посміхнулися один одному.

- - І так.. Роберт, Елізабет, ми поїдемо до мене додому в місто Щастя і заведемо твого клона до психолога..

- - Місто Щастя? Звучить багатообіцяюче… А чого воно так назване?

- - У нашому місті немає ночі, немає смутку. Всі щасливі..

- - Ви завжди радієте та насолоджуєтесь життю?

- - Так, звісно.

- - Всі-всі-всі?

- - Так, а ті хто перестають радіти життю, переселяються до міста Смутку.

- - Але це.. це ж не логічно! Припустімо хтось помер..і її кохана людина буде сумувати, то вона повинна переїхати до міста Смутку?? Але це ж природньо..сумувати..

- - Ні, вона повинна поїхати до міста Трауру, а коли звикає до втрати, знову збирає речі і їде назад.

- - Це не все так весело, як ти розказуєш!

- - Чого ні? Все упорядковано, у кожному місці люди схожі за настроєм! Це дуже навіть логічно! – розказував Маркес.

- - А ти у якому місті живеш? – запитала Елізабет Роберта.

- - У місті Нейтральщина. – без емоцій відповів він.

- - А що це за місто таке? Розкажи про нього!

- - Це місто ні добра, ні зла. Воно нейтральне. Там живуть люди, які між собою нормально спілкуються. Вони і не дружать і не ворогують. Вони нейтральні.

- - А це нудно..

- - Чому нудно? У нас немає сварок, непорозумінь, зла..

- - Але у вас немає кохання!

- - А навіщо нам воно?

- - Навіщо??? Роберте, ви що?? Кохання..це ж таке щире, світле почуття… Це так прекрасно кохати і бути коханим! А ви ще питаєте навіщо? Ви дивні!

- - Я нейтральний!

- - Ми усі такі різні…

- - Не зовсім – заперечив Маркес.

- - Чому це? – втрутився Роберт.

- - У нас всіх одна спільна мета: звільнити місто від клонів та жити спокійно..

- - Особисто для мене, це не мета, а просто наказ…

- - То ти що не хочеш врятувати Елізабет і місто від клонів?

- - Ну..ні, хочу, звісно…

- - Значить у тебе є, хоча б капля добра!

- - Я не добрий, я не злий. Я нейтральний – ось який!

- - Добре-добре, ходімо вже Роберт нейтральний.. Ти будеш вести літак, так? – запитала Елізабет.

- - Так, я ж водій.. – сказав він.

- - Що ж, пані Елізабет, прошу вас до мого літачку Flyingbird!

- - О, це дуже люб’язно з вашого боку, пане Маркесе!

- - Та що ви...

Вони усміхнулися один одному і почали заходити у транспорт.

Розділ 2. У повітрі

Небо. Хмари. Які ж вони прекрасні. Я завжди у дитинстві мріяв полежати на них, поплигати… Вони такі пухкі, біленькі, ніжні.. Але мою мрію розбили, сказавши мені, що це просто повітря… Які ж щирі дитячі мрії… Бути дитиною так весело. Безтурботне життя без проблем. Коли ти маленький, воно здається тобі таким чудовим та легким…

- - Можна подивитися на ваші очі? – неочікувано запитав Маркес.

- - Ну, так, звісно.. А ви куди дивитесь, коли зі мною розмовляєте??

- - Ну, це зовсім інше.. Я бачу, що у вас гарні сині очі, але я не бачив їх малюнок..

- - А ви у цьому розбираєтесь?

- - Ну, трохи.. Я може розповісти про людину, по кольору та узору очей.. То можна подивитись?

- - Так, звісно.. Мені цікаво почути, що кажуть про мене мої очі – усміхнулася Елізабет.

У неї чудова усмішка. Вона така щира. Гріє серце та душу. Я люблю, коли вона посміхається.

Маркес дістав лупу і заглянув у її очі. Вони були прекрасні. Сині-сині.. Кольору неба.. Говорять, що люди з синіми очима егоїсти, але це не зовсім правда. Головніше узор! А який у нас узор? Ого.. Дуже гарні очі.. Давно таких не бачив.. Вони великі. Допитливі, грайливі, лукаві… Зрачок, а біля нього пелюстки.. Ніби квітка.. Як гарно! А там ніби хмаринки… Дуже гарно… Його захоплення перервала Елізабет.

- - Ви такий здивований! Що ви там такого побачили? – усміхнулася вона.

- - Вам хтось казав? У вас дуже гарні очі.

- - Ні, дякую за комплімент.. – знітилась вона – у вас теж дуже такі глибокі темно-карі очі.. Я в захваті, чесно.

- - І так.. Що про вас можна сказати.. Люди з синіми очима – це люди, які відрізняються від інших людей. Часто серед таких трапляються індиго або чарівники. Це особливі та унікальні люди. Ще там схожий узор на квітку. Це означає, що ви творча людина. Часто серед таких є актори, художники, митці та живописці. І ще там є узори, схожі на хмаринки. Це може розповісти про вас, що ви людина мрійлива. Ось і все..

- - Ого.. Дякую.. Мені було цікаво дізнатися про себе.. А розкажіть ви щось про вас! Які у вас інтереси?

- - Мої інтереси.. Хм.. Я люблю музику..

- - Слухати?

- - Слухати теж. Але я люблю співати..

- - Ого. Я ще не зустрічала чоловіків, які люблять співати. А який ваш улюблений жанр у музиці?

- - А я меломан..

- - От і правильно! Я люблю слухати дуже різну музику! Від тяжкого року до класики!

- - Я так само..

Вони посміхнулися один одному.

- - А що ви ще любите?

- - Я люблю театр..

- - А я його обожнюю.. Мені так подобається ходити у театр!

- - Але ж у вашому місті немає акторів і театру теж..

- - Так ж було не усе життя.. У дитинстві я ходила у театр на вистави.. А зараз вже немає куди ходити.. – вона засумувала.

- - У нашому місті Щастя є театр.

- - Правда? – на її обличчі знову з’явилася прекрасна посмішка.

- - І не один.. – переконливо розповідав він.

- — Це просто чудово! Сходимо колись туди?

- - Обов’язково!

- - Ловлю на слові!

Вони посміхнулися один одному.

- - А я люблю малювати.. – сказала Елізабет.

- - А де ваші малюнки? Можна поглянути?

- - Нажаль, ні.. Марієн.. – подивилася на неї – вкрала їх і я незнаю, де вони зараз..

- - От дурепа!

- - Того я і шукаю місце, щоб намалювати ще одну картину.

- - А що ви хочете намалювати?

- - Місто Клонів.

- - Тобто ваше місто?

- - Так.

- - А що ви ще любите робити?

- - Пускати мильні бульбашки.

- - Справді? – посміхнувся він.

- - Наше життя, як мильні бульбашки. Спочатку ми ростемо, надуваємося все більше і більше..а потім просто лопаємо або непомітно розчиняємося у просторі. А справа у тому, щоб стати великою бульбашкою, потрібно докласти багато повітря і треба бути дуже уважним, щоб не лопнути, а протриматись, як можна довше. Маленькою бульбашкою теж можна бути, але це нудно, тебе ніхто не замічає. А що це ви робите?

- - Записую.

- - Що саме??

- — Цю цитату. Мені вона сподобалась.

- - Дякую, але..

- - Ви самі її склали?

- - Так, а…

- - Ви мудра людина. У вас глибокі думки.

- - Емм..дякую.

Вони посміхнулись один одному.

- - Маркесе, ми вже майже приїхали!!!

- - Це хороша новина, Роберте! Скажеш, коли ми будемо приземлятися!

- - Так, звісно, капітане! – його голос звучав весело.

А Роберт хороший хлопець. Він добра людина, справжній друг. Адже, варто задуматись.. Ми завжди говоримо у мене так багато друзів, я такий популярний.. А чи є у вас такі друзі, які підтримають вас у дуже важку хвилину для вас? Чи є у вас такі друзі, які б не проміняли вас за все на світі? Чи є у вас такі друзі, які б віддали за вас життя? Чи є у вас такі справжні друзі? То чи варто таке говорити? Роберт такий. Він справжній друг. Дякую Богу, що він у мене є.

- - Елізабет, ви б змогли закохатися в хлопця, якого знаєте всього один день?

- - А ви що, хочете щоб я у вас закохалася, так?

- - Та ні, звісно ні, я просто цікавлюся… — почервонів Маркес.

- - Все залежить від ситуації… Якби цей хлопець був цікавий, особливий і чимось схожим на мене, то можливо й так, чому й би ні. А ви?

- - Так, так, ви праві.. Я теж – ледве видавив з себе він, ще й досі почервонілий.

Їхню розмову перервав Роберт:

- - Ми приземляємося! – вигукнув він.

- - Що ж, привіт місто Щастя! – зраділа Елізабет.

Вони посміхнулися один одному і відкрили дверцята літачка FlyingBird, який вже приземлився.


Другие материалы в этой категории: Борис Ложкин — продать в кредит »